Перші подерті панчохи

Я йду ледь хмільна і лунко відбиваю підборами по гучній бруківці вулиці Валової. В голові танцюють коньяк, «Пепсі», «Кабінет», цигарки, звітні відомості й рейтинги, залікові книжки і модульні тести, а лід у склянці дзвінко відбивається від скронь. Зсередини.

Я йду, і в мене подерті панчохи. І факт сей тішить так, як вміє тішити лишень хрускіт першої замерзлої калюжі восени, коли уже пече нетерплячка за снігом, Славським та різдвяними смаколиками. Або як солодко-пряний запах розмоклих у весняній зливі бруньок і гонорово виблискуючі шибки, що є найпевнішим знаком наближення галицької Пасхи — певнішого нема.

Я йду повз Короля Данила й думаю про королівські регалії, які мають сенс лише коли їх носять. Адже є щось неправильне в цілих, та уже ношених панчохах — таке саме неправильне як у невбираних діамантах, весільних знимках без Палацу Потоцьких  чи теплому холодці.

Колись якийсь тонкий поціновувач казав, що колготки убили жіночність. Я ж скажу, що ВИПРАНІ колготки її вбивають. Немає нічого більш сумного, аніж зіжмакані капронові колготи, похнюплені на шнурках та запрана мереживна білизна.

Та я йду і тішуся мокрій бездомній собаці біля кіоску обабіч «Віденської кави», перегукуюсь передсвітанковими жартами з таксистами, яким нецікаво мене везти, як з огляду на локацію, так і на давність знайомства, і врешті, сідаю біля Шевченкової хвилі, знімаю підбори і переживаю пальчиками холодний мармур тих чорних плит. Зараз ще погладжу ногами залишки асфальту на Гнатюка, прийду додому і з такою насолодою стягну їх.

Перші подерті панчохи — це мій приватний таємний знак весни.

Автор побажав залишитись невідомим

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *