Свій куточок

Я ніколи не думала про те, що питання про закутки Львова так западе в душу. Пригадую ті місцини, деякі навіть відвідала, бо давно там не була.

А в голові так і рояться картинки про події, які там відбулись. Чесно кажучи, Львів — те місто, в якому куди не глянь знайдеш свій куточок, своє натхнення. Будь це Стрийський парк і ліва стежка в гору до лавочки напіврозваленої (де можна поспостерігати за вправними ролеррами), чи галасливий дворик Кривої липи, де завше зустрічаємо давніх знайомих, чи нічний Високий Замок, куди витягують друзі, шоб «вилити» душу, вдивляючись в вогні міста.

Можливо, це Пам’ятник Нетпуну, біля якого можна поспівати пісень на будь-який смак, а чи маленький непримітний дворик на вулиці Театральній — такий рідний, такий домашній, де на поручнях балкончиків висять попрані хідники.

А може звичайний шкільний двір 54-ї школи,  де бачачи маленьких хуліганів згадую про шкільних друзів. А також вулиця Сербська. Як же не згадати про її скрипки і саксофони, душевні нотки для мого натхнення. Звісно, у кожного з нас є та таємна «халабуда», де ми ховаємось від усього світу.

Нещодавно хороший товариш показав мені свій таємний закуток — це закинутий дім, де можна посидіти на даху і там ніколи не буває людей… (нууу, за ті рази, що я там була). Місце тихе і спокійне, але дивовижне тим, що тебе ніхто не бачить, а ти бачиш усіх.

Звісно, в мене теж є таке місце. Тільки моє (я люблю так думати, що воно тільки моє!). Кожен раз приходячи туди відкриваю для себе щось нове: споруди, лавочки,  краєвиди. Це місце для мене — маленький рай, куди можна прийти просто, аби відпочити з друзями від шуму міста, щоб поговорити про життя, поплакати, на самоті слухати шум вітру чи просто відчути себе королем «великої гори»…

Хоча, чесно кажучи, не важливо де ВАШ куточок, адже не місце робить нас щасливими, а те, ким ми є чи ким ми стали перебуваючи тут!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *