Треба наважитись

Мені здається, що люди, які будували це місто, з нетерпінням очікували на те, щоб посміятися з мешканців. Бо поки ноги звикнуть до цієї бруківки, можна впасти, вивихнутися, посковзнутися, зламатися, відчути власний шлунок, якщо їдеш на велосипеді чи старій машині. Хтось дійсно будував це місто, щоб потім тішитися над тим, як люди будуть падати.

Але ось таке «падіння» відчувається тут всюди. Або ж це падіння в глиб історії (що може перейти в надлишковий консерватизм), або в культурне наповнення (що може хизуватися несмаком), або в океани науки (хоча океани тут тільки штучні й сезонно-випадкові).

Втім, будь-яке падіння завжди передбачає і рух вгору. Ось за це зі Львовом і варто кохатися. Він виносить, підіймає, штовхає, відкриває й дає піддупників, змушуючи решту тільки-но ковтати пил за собою. Він навчився бути прикладом, але чи позитивним? Навчився бути іншим, та чи все ж своїм? Навчився переймати найкраще, але чи притаманне? Він вміє виживати, але й давати нове життя.

Львів простий і зрозумілий, легкий та недратуючий. Це місто саме вчиться й відкриває кожному щось нове. Просто треба наважитися зробити це йому у відповідь.

Автор — Вікторія Олішевська

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *