Дати шанс

На кінцевій зупинці заходить він і вона. Студенти. Можливо разом вчаться. Він худий, невисокий, але з дуже проникливими очима, щирою усмішкою і чоловічими руками. Вона — гарна. Навіть дуже гарна. Світла шкіра, брюнетка, великі карі очі і красиво окреслені губи.

Вони сідають навпроти мене. Він не зводить з неї очей, вона розглядає мене, я ж втупилась в книжку Петера Хьога.

Вони говорять про навчання, і про те, де б вже почати працювати. З відстані крісла навпроти я відчуваю, як вона подобається йому. Це відчувається в його голосі, в його жестах і в якомусь теплі, яке валить і валить повз мене до цієї Моніки Белуччі зі Збоїщ.

Вона це розуміє, але трохи боїться. Ніби тримає його на відстані витягнутої руки. Можливо, він подобається їй, але не надто класний для неї? Або не надто небезпечний? Або не такий, який перевертає цілий світ? А може все банально, і справа в грошах і можливостях?

Вони говорять. Вона фліртує, як кожна дівчина, хоча й приховує це. Витягнута рука, пам’ятаєш? Він дивиться на неї, і я розумію її. Цей голос такий м’який, але дуже чоловічий, і якийсь такий впевнений, але місцями дуже обережний, немов розвідує, куди можна підійти, а куди поки що зась. Цей голос огортає її, дуже тихо і м’яко, від чого стає тепло і дуже-дуже страшно, бо ніколи не знаєш, що ховається на відстані витягнутої руки.

І є в ньому щось таке цілісне, без позерства і насмішок. Цось таке, за що ти, незнайома людина із сусіднього крісла, одразу проникаєшся до нього симпатією і повагою. Щось таке справжнє і відважне, що в чоловіках зустрічається дуже рідко.

І я вже не читала Петера Хьога. Я з відстані одного автобусного сидіння переконувала милу брюнетку дати йому шанс. Немов би, я ціле життя займалась телепатією.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *