І ніц не бачать

Люблю в такі сонячні дні взяти кави, добру книжку і посидіти на площі Маланюка.

Народ там збирається різноманітний: від затертих п’яничок до молодих мам із дітьми і студентів. ще там люблять засісти і погрітись на сонечку пенсіонери.

У скромному квадратику площі створюється ілюзія, ніби ти заховався трохи від міста. туристи туди заходять не часто, бо ж поруч проспект Шевченка. львів’яни, у свою чергу, поспіхом пробігають через площу, скорочуючи дорогу.

Отож, п’ятниця, обід, кілька лавочок і дві жінки, що сидять поруч.

— Ото як я була студенткою, то ми з кожної стипендії виділяли 15–20 рублів і йшли раз в місяць то в театр, то на каву. в мене була підвищена стипендія. Ото йшли і не чекали, що нас хтось запросить. Самі за все платили, — говорить жінка середнього віку.

— А-а-а, ну то ви були горді, — резюмує старенька, майже повітряна, пані в беретику.

— Питаю свою племінницю — ти хоч щось у Львові бачила? А вона каже: та зайшли раз в Оперний, там голосно співали, покрутились 5 хвилин і вийшли. Ну, і яке то життя? І чого до Львова їхала?

— Так-так. Сидять в тих гуртожитках і ніц не бачать, — киває старша пані.

Тим часом площею пробігає заклопотаний чоловік, кілька жінок вигулюють маленьких собачок, пані у синьому пальто і на височенних підборах шпортається об полузгану бруківку площі. А я сиджу і думаю — не договорює племінниця тітці, недоговорює.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *